Архів
Вівторок,
4 лютого 2014 року

№ 13 (19060)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Лютий
  • За рубежем
І в морі ПРО

США. Штати почали розгортання елементів протиракетної оборони морського базування.

Докладніше...
Мандрівнику на замітку

РУМУНІЯ. З 1 лютого власники шенгенських віз можуть в’їжджати до країни без спеціальної румунської візи.

Докладніше...
Державницький пріоритет

ЛАТВІЯ. Ця прибалтійська країна відмовила РФ у відкритті на своїй території російських загальноосвітніх шкіл.

Докладніше...
Без суду і слідства

РОСІЯ. Роскомнагляд почав блокувати інтернет-ресурси за екстремізм.

Докладніше...
Стоп-зараза

ПІВДЕННА КОРЕЯ. У країні тимчасово заборонили торгувати живою свійською птицею через епідемію пташиного грипу.

Докладніше...
Відсалютували Коню

КИТАЙ. Піднебесна зустріла Рік Коня за місячним календарем.

Докладніше...
Версія для друку          На головну
  • Експедиція «Сільських вістей», присвячена 200-річчю Великого Кобзаря

Тарасова Голгофа

Олександр КАРПЕНКО.

Плато Курганташ. Руїни Новопетровської фортеці. Фото автора.

У кожного великомученика за правду і віру була своя Голгофа. Зійшов на неї і наш Кобзар. У його тернистій долі були гнів імператора, зрада Іуди, вирок Пілата, знущання катів і навіть воскресіння — все майже за біблійним сюжетом. Спершу три роки відбував рекрутчину в Орській фортеці, що в Оренбурзькій губернії, без права писати і малювати. Але нишком порушував ту заборону, про що доніс прапорщик Ісаєв губернатору Обручеву. Останній і розпорядився вислати поета в чи не найбезлюдніше місце тодішньої імперії — Новопетровську фортецю, що на східному узбережжі Каспію. Тут протягом семи років розпинали його душу.

Біле сонце пустелі

ДО НОВОГО місця служби Шевченка везли під конвоєм, наче арештанта, хіба що не в кайданах. То був далекий шлях — близько двох тисяч верст із Оренбурга до Уральська, потім Гур’євським трактом правим берегом Уралу через станицю Сарайчик — колишню столицю Ногайського хана Золотої Орди. 14 жовтня 1850 року конвой прибув до Гур’єва (нині Отирау). На одній із вулиць цього містечка Тарас підібрав вербову палицю. Ще не знав, для чого: може, хотів помережати її візерунками, а може, карбувати дні своєї неволі. Взяв, та й усе. Та пізніше виявилося, що то була не проста, а магічна річ, яка врятує поетову душу. Із Гур’єва у рибальському човні три доби (300 км) пливли неспокійним Хвилинським морем (Каспієм), аж поки вдалині не вималювався Караганський мис, а за ним Тюпкараганська затока. 17 жовтня аргонавти зійшли на берег. Тарас озирався навкруги, наче Робінзон на безлюдному острові, намагаючись уторопати, куди ж потрапив…

Через 163 роки, такого ж осіннього дня, стою і я на тому місці та оглядаю місцевість, силкуючись побачити те, що відкрилося Тарасовим очам, уявити той найдраматичніший момент у його житті. Ліворуч угорі — скелястий кряж Курганташ, на якому видніються мури Новопетровської фортеці, правіше — низина з двома озерами Булак і Кетик (солоними, як виявилось). На березі — з десяток рибальських хатин станиці Ніколаєвської, які Шевченко увічнив на одному зі своїх малюнків. А попереду — безмежна сіра рівнина. «…Справжня пустеля! Пісок і камінь. Хоч би травиночка, хоч би деревина — нічого нема. Навіть гори пристойної не побачиш — просто чорт знає що! Дивишся, дивишся, та така нудьга візьме — хоч удавись, але й удавитися нічим!» — писав Тарас у листі до Семена Гулака-Артемовського. Звісно, за більш як півтора століття ця місцевість змінилася невпізнанно. У затоці пришвартовані десятки сучасних кораблів, у туманних морських міражах бовваніють чорні привиди нафтодобувних веж. Замість хат рибалок — сучасне селище Баутіно, за якихось три кілометри, біля підніжжя Курганташу, — містечко Форт-Шевченко. Але природні умови залишилися незмінні — пісок, каміння і злі, наче голодні пси, вітри, котрі немовби намагаються збити людину з ніг і роздерти її на клоччя. Природознавці та географи нарахували тут 575 вітрів на рік: 193 північно-західних, стільки ж східних та 189 південно-східних. Враження таке, ніби півострів Мангишлак живе під гаслом «Жодного дня без вітру!» Через сім років Тарасу захочеться стати повелителем цих вітрів, щоб наказати одному з них — норд-осту дмухнути у паруси поштового човна, що віз звістку про волю. Коли Тарас сюди прибув, саме цей вітер віяв із моря, але тепер він виконував роль конвоїра, який штовхав свого бранця у спину. Намагаюся зазирнути в Тарасові очі. Вони сумні, згаслі, обличчя змарніле і давно не голене після довгої виснажливої дороги. Проходить повз мене і важко, ніби з хрестом на плечах, починає підніматися на свою Голгофу. Іду і я за ним…

Ворота до пекла

ДО ФОРТЕЦІ кілометрів зо три — вздовж західного підніжжя Курганташу, потім схилом гори, де імператорські гвардійці свого часу прорубали дорогу. Тарас і його супутники долають той останній відрізок шляху і опиняються перед дубовими воротами фортеці. «Кто такіе, чаво нада?» — запитує вартовий. «Папалнєніє із Арєнбурга», — відповідає один із Шевченкових конвоїрів. Зі скрипом відчиняються двері — для Тараса ворота до пекла або чистилища. Трохи повагавшись, він робить кілька кроків і опиняється у фортеці — за задумом його катів, місці його духовної страти. Що могло відкритися його очам? Форт ізсередини я описую за макетом, який зберігається у місцевому музеї, з малюнка Шевченка «Новопетровське укріплення. Внутрішній вигляд» та за результатами власного обстеження плато Курганташ. Територія фортеці — два різнорівневі майданчики. Відразу за фортечною стіною, лівіше воріт, були розташовані три невеликі службові приміщення, в тому числі для караулу. Трохи далі від воріт на північ — ряд казарм. Цей майданчик із заходу межував із глибоким урвищем, а зі сходу із широкою долиною, на дні якої — військове кладовище. На невеликому підвищенні стояла церква Святих Петра і Павла. Фортеця по периметру була огороджена високим муром із вапняку. Посередині — плац. Усе це нагромадження споруд уміщалося на невеличкому майданчику розміром 80-90 на 250 метрів.

Але йдемо за Шевченком далі. Його повели «на доклад» до свого безпосереднього начальника — командира 4-ї роти штабс-капітана Потапова. Один із офіцерів форту, капітан Косарєв, згадував, що це був неосвічений, жорстокий і грубий чоловік. Той же Косарєв описав у своїх спогадах діалог, який відбувся між Потаповим та Шевченком при першій зустрічі.

— Ты, братец мой, за политические дела попал в солдаты?

— Да, за политические…

— Смотри, а то я все эти глупости из тебя быстро вышибу…

Свідчення того часу дають змогу уявити ще одну сцену з рекрутського життя Тараса. Ось що згадував офіцер Микита Савічев: «Я пішов до нього у супроводі прапорщика Михайлова. Зайшли в казарму. Казарма, як казарма — довге приміщення з низькими нарами по обидва боки, з маленькими вікнами під самою стелею. Підлога була земляна, трохи змочена для прохолоди, яка навіювалася через відчинені вікна… Ми пройшли до кінця казарми і побачили людину, яка лежала в кутку на нарах, заглибившись у книгу. Це і був Шевченко».

Кобзарева варта

ПОТАПОВ свого слова дотримав. Попри свою обмеженість і тупість, досконало володів умінням перетворення людини на бездушний автомат із рушницею. Хто служив у Радянській армії, яка була генетичною спадкоємицею царської, той знає, як вона пригнічує, роботизує, «обнуляє» солдатів. Поети в такому середовищі вмирають. Душі людей у фортеці розчавлювали надважкою фізичною працею у каменярнях, що були навколо Курганташу, багатогодинною муштрою на плацу, приниженнями. Уявіть собі сорока — п’ятдесятиградусну спеку на цьому шпилі, і москаликів, яким командують тягнути носочки, а потім марширувати у три темпи шеренгами. «Держать линию, мать вашу! Видеть грудь четвертого челавека! Рядавой Шевченка, убрать живот! Ать-два!» Ну який там у нього «живот» після виснажливої муштри — тільки шкіра, кістки та очі.

Навіть сьогодні тут можна побачити залишки колишнього плацу. Каміння на ньому вичовгане чобітьми до блиску. Скільки солдатського поту тут пролилося! Клац! Клац! Здається, досі гора здригається від ритмічних кроків десятків підкованих чобіт. У людини в цих умовах ворушиться лише одна думка в голові: «Швидше зайшло б сонце, щоб упасти на нари…». Але не всім випадало те щастя, бо вночі треба було заступати на варту. А якщо заснув на посту — відмолотять палицями, наче сніп, між строєм солдатів і зачинять у карцері. В радянські часи цю процедуру виконували «діди» ременями із зірчастими пряжками. Отож і рекрутам, і їхнім побратимам у 20 столітті доводилося вчитися спати стоячи, з розплющеними очима. О, то були не просто вартові, а вартові часу, які відчували його плин посекундно! Тарас теж через це пройшов, стоячи на посту біля батареї номер один, де сьогодні є пам’ятний знак: «Здесь рядовой Шевченко нес караульную службу». Я ніби змінюю Тараса на його посту. Нелегко тут стояти, вітер збиває з ніг, зате видно аж за небокрай. Треба, щоб частіше приїздили сюди українці й несли Кобзареву варту.

«Я мав поховати в самому собі будь-яке людське почуття, зробитися бездушним автоматом і слухати мовчки, не червоніючи і не бліднучи, моральні повчання від грабіжника і кровопивці», — написав поет у своєму щоденнику 20 червня 1857 року. А в листі до Ф. Толстого від 12 квітня 1855 року зізнається: «Окрім усіх випробувань, які я переніс протягом цих семи років, я витерпів страшне моральне катування».

Загалом він потрапив у типову ситуацію, коли великомученика розпинають моральні виродки та нікчеми, не варті й мізинця своєї жертви. А тому апостол нашої правди дякував Христу за приклад терпіння і смирення перед волею Божою. «Я від глибини душі дякую моєму Всемогутньому Творцю, що він не дозволив жахливому досвіду торкнутися своїми залізними пазурами моїх переконань, моїх по-дитячому світлих вірувань. Деякі речі просвітліли, округлилися, набули більш природного розміру і образу».

Муштра, фізичні і моральні страждання — то були ще не всі випробування, які випали на долю Тараса. Бог милував Новопетровський гарнізон у ті часи від військових дій, проте його підстерігали не менш страшні вороги — цинга, туберкульоз, ревматизм, інші інфекційні захворювання, спричинювані поганим харчуванням, вологим і водночас спекотним кліматом, унаслідок чого кладовище під Курганташем дуже швидко «заселялося». Особливо допікала цинга, або «скорбутна» хвороба. Цинготних купали в солоних озерах та випоювали кумисом, купленим у казахів. Тарас теж зазнав цих «курортних» процедур. Ще з Орська він написав О. Лизогубу: «Біда прийшла до мене і не одна, а всі біди посипалися на мою голову: перше — нудьга і безнадія стискають серце, друге — хворію з того дня, як привезли мене в цей край, ревматизм, цингу переніс, Слава Богу, а тепер зуби і очі так болять, що не знаю, куди подітися». А через два роки вже з Новопетровського форту знову пише тому ж адресату: «І скорбут і казармене життя зовсім зруйнували моє здоров’я…». Тараса повільно вбивали. Після Мангишлака він прожив усього чотири роки…

Воля з підрізаними крилами

ЗА СІМ років цієї каторги можна було з’їхати з глузду, спитися, накласти на себе руки або ж відмовитися від власної сутності, на що, вочевидь, і розраховували мучителі Шевченка. Що ж урятувало його? Мабуть, добре ставлення коменданта фортеці Антона Петровича Маєвського та його наступника Іраклія Олександровича Ускова, які знаходили можливість хоч трохи ослабити фортечні пута на Тарасові та закривали очі на його пристрасть до читання і малювання. А через сім місяців після того, як Тарас заступив на службу, в укріплення прибули його друзі по засланню в Оренбурзі — поляки Людвіг Турно та Броніслав Залєський, котрі за наказом генерал-губернатора Обручева були введені до складу геологічної партії на чолі з військовим інженером Олександром Антиповим. Експедиція мала обстежити Каратауський хребет для виявлення покладів вугілля. Поляки вмовили Антипова взяти з собою Шевченка. Комендант не заперечував. Вирушили в дорогу на верблюдах стародавнім Хівинським шляхом повз місцевості Ханга-Баба, Кштим, Алажар, Агаспеяр, Сюн-кунгх, Кургус, Кок-Суйрлу та інші. П’ять місяців, із 27 квітня по 7 вересня 1851 року, тривала експедиція. Життя мандрівників було суворим, та все ж набагато вільнішим від фортечного режиму. Це була воля з підрізаними крилами, із довгим ланцюгом на шиї, та все ж вона дала змогу Тарасові і його побратимам набратися сили перед довгими роками неволі. Експедиція так і не знайшла вугілля, зате залишила в її учасників хороші враження. «Повернулися ми здорові і щасливі…» — напише пізніше Б. Залєський. «Похід надовго залишиться в моїй пам’яті, назавжди…» — згадував Шевченко.

Потім знову роки муштри і очікування благодатного вітру, який прижене до берега Тюпкараганської затоки поштового човна зі звісткою про свободу. «О вітре, вітре, якби ти міг поспівчувати моєму великому горю, то ти б ще на третій день відійшов би до норд-осту, і сьогодні я вже сидів би з олівцем в руці на палубі аргонавтом татарського корабля, який іде до берегів Колхіди, тобто Астрахані і я в останній раз малював би свою в’язницю…» — такий запис залишив він у своєму щоденнику за кілька тижнів до волі.

І таки дочекався Тарас вимріяного норд-осту, який прибив до берега поштовий човен із наказом про його звільнення. Другого вересня 1857 року о дев’ятій вечора він відплив із Тюпкараганської затоки до Астрахані. Від берега в глибину затоки сьогодні веде довгий мол. Можливо, саме звідси Шевченко востаннє озирнувся на місце своєї каторги. «Я від’їждав у благенькому рибальському човні, я обертався зі сльозами на очах на свою незамкнену семирічну тюрму… Як золото з вогню, як немовля із купелі я виходжу із цього похмурого чистилища, щоб почати свій новий найшляхетніший шлях життя», — напише він згодом.

Стою і я на краю мола, дивлюсь у далечінь, куди відплив Тарас, потім, як він, звертаю погляд у бік Курганташу — святе для українців місце. Перед тим, як будете туди підніматися, вдягніть вишиванку і помоліться…

(далі буде).

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
План для переходу
Читати
Коли Азаров ще живий...
Читати
Чуднову висловили «фе»
Читати
Піймали облизня
Читати
Замість зеленки — чорнило
Читати
Геть не сумно
Читати
На чорному воронку
Читати
«Регіоналам» розвидняється
Читати
Почесний виявився недостойним
Читати






— Ось затримав націоналіста. Він сало їв!

Мал. А. Василенка.

При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове