Вівторок, 31 грудня 2013 року № 154 (19047)
http://www.silskivisti.kiev.ua/19047/print.php?n=20727

  • Роде наш красний

Династія Хиленків

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Колишній колгоспний шофер Іван Павлович Хиленко — людина в рідному Попасному відома. Та хіба тільки тут: і в Калиновому, і в Бугаївці, і навіть у Росоховатому. Коли його проводжали на пенсію, то навіть початок жнив у колгоспі відклали на день — таку шану виявив йому голова. Столи, за котрими на ослонах сиділо чоловік двісті, накрили під старим горіхом. На чільному місці — «винуватець» свята з дружиною, донька, обоє синів та дві невістки — уважай, уся хліборобська династія.

СИНИ Павло та Василь із сім’ями зараз мешкають у сусідній Бугаївці. Там цивілізація: сучасна школа, дитячий садок, а головне — робота. А він — тутечки (улюблене слово Івана Павловича), у сільці на 12 хат, де серед пасовищ (тому й зветься Попасне) поставив хату ще його дід Пилип Корчма.

Тоді у Попасному стояло дев’ять хат одноосібників, тобто господарів. Он там було обійстя царського полковника Панченка. Хоча й офіцер, біла кістка, та все одно — українець, хлібороб. Мав землю, 150 голів худоби. І дві брички. Коли в неділю Панченко повертався з церкви, то наказував сипати цукерки вздовж дороги, щоб, значиться, дітвора йшла аж до його двору. Бо дуже любив дітей. І співаків та музик (скрипалів, гармоністів і бубоністів), яких запрошував до себе і слухав разом із дружиною, як вони співали-вигравали.

Коли господарів почали розкуркулювати, то той полковник із родиною кудись зник. А це нещодавно до Попасного з Балаклії навідався його правнук поглянути на хату предка. Іван Павлович, звісно, показав. Та від обійстя залишилася лише криниця. Її, як розповідав дід Корчма, копало сім копачів і дюжина підсобників. Як докопали до води, то тиждень гуляли. Потім ще тиждень копали й облаштовували криницю. Але й води ж було в ній стільки, що коли тут поставили колгоспні ферми, то ніяк усієї не могли викачати.

Пилип Корчма, хоч на бричках не роз’їжджав, був неабияким господарем і майстром. Навесні і влітку порався на полі та доглядав величезну пасіку на 75 вуликів, а взимку, коли не було роботи, ставив вітряки. Тридцять їх змайстрував чоловік.

Діда ще називали «американцем». Це тому, що у роки непу написав до Америки, аби йому прислали молотарку. Через місяць з-за океану прибули не тільки приводна молотарка, а й сіялка, віялка і снопов’язалка. З імпортною технікою став чоловік добрим хазяїном. Усе це разом із худобою і пасікою «добровільно» здав у колгосп, але не допомогло. Добре, що його попередили: прийдуть активісти «розкуркулювати». Хоча які вони активісти — собі на горілку старались. Утік Корчма на Донбас, повернувся аж через кілька років, коли йому написали з села: мовляв, приїзди, бо нікому свинарники будувати. Повернувсь і такий сарай збудував — найкращий в області.

А вже зять діда Корчми Павло (батько Івана Павловича) був таким конюхом, що, коли його забирали на війну, за ним плакала не лише родина, а й коні. Та спершу потрапив не на фронт, а до Сибіру — будувати заводи. До того, як приїхали туди українці, на перекриття клали по п’ять балок. А наші земляки вже по 30, а то й по 50. «Хохлы за длинным рублем приехали», — кепкували місцеві. «Якби ваші рідні були під німцями, то й ви гналися б за «длинным рублем», — відповідав їм Павло. Далі — фронт. Воював по-геройськи: в одному бою з гармати, обслугою якої командував, підбив дев’ять танків. Два ордени Cлави йому вручили, а третій не встигли — важко поранило в бойовиську. Помер воїн у госпіталі за два дні до кінця війни і похований у Кракові.

Іван Павлович Хиленко вітряків, як його дід, ставити не вміє і пасіку хоча й має, але не на сотню вуликів, а всього на дюжину. Навіть трішки підвів діда: той думав, що коли онук повернеться з армії, то прийме його пасіку, а той подався в шофери. А дружина його, Галина Василівна, — справжня героїня: якогось року прополола й прорвала 15 гектарів буряків. Уявіть: цілий день на сонці з сапою! А він півстоліття безперервно крутив у колгоспі кермо. А тоді — ще десять років на пенсії. Ні, було й героїчне: коли в розпал жнив зламалася машина його напарника, то довелося возити зерно від трьох комбайнів. Він тоді перевіз за день «газоном» 170 тонн! Дивиться відомість, а там значиться лише 60, решту вагар записав на напарника, котрий простоював. Виявляється, важливіше тут уміння ставити могоричі, ніж працювати. Та й хіба не геройство, якщо за півстоліття твоя техніка була завжди на мазі, готова до роботи?

Такі в нього й сини. Старший Павло виявляв математичні здібності, навіть склав на «відмінно» іспити і вступив до сільськогосподарського інституту. Батько думав, що стане він агрономом. А той повернувся в село і працює шофером. Добре трудиться. Каже, що краще бути гарним водієм, ніж поганим лікарем чи агрономом. Василь — механізатор, як кажуть, на всі руки. Їхні дружини: Галина Володимирівна — кухар, годує в сільськогосподарському кооперативі «Восток» механізаторів, Ольга Григорівна — вчитель української мови і літератури в Бугаївській школі. Одне слово, рід, працьовитий та чесний.

Здається, звичайні люди, та саме на таких сьогодні тримається українське село.

На фото автора: Хиленки — Іван Павлович та Галина Василівна з синами Павлом та Василем, невістками Галиною та Ольгою, онуком Вадимом.