Вівторок, 24 грудня 2013 року № 151 (19044)
http://www.silskivisti.kiev.ua/19044/print.php?n=20648

  • Слід на землі

Кожна подія повинна мати документ

Дарія РОДІОНОВА.

Так стверджують архівісти — «вартові» історії нашої країни. Для людей цієї особливої професії робота — поклик душі, а самі архіви — не просто робоче місце, а бездонна криниця, що таїть у собі безліч невивченого, недослідженого, неоприлюдненого. Численні аналітичні роботи архівістів слугують громадськості і державі загалом. Є у працівників архівних установ і своє професійне свято, яке відзначають 24 грудня.

САМА по собі архівна справа дуже давня. Колись «домашній» архів був чи не у кожній селянській хаті — паперову «спадщину» складали у скриню чи ховали за іконостас. У замках удільних князів, воєвод, у маєтках магнатів і шляхти родинні документи зберігали ретельніше. Свої документозбірні також були при міських судах, магістратах, скажімо, при Київському і Харківському університетах. Перший же державний орган управління архівною справою в Україні створили за часів Центральної Ради. Ним став Бібліотечно-архівний відділ Народного міністерства освіти УНР на чолі з професором О. С. Грушевським. У непростих тодішніх умовах відділ розробляв ключові аспекти майбутньої архівної справи: створення Національного архіву, розширення доступу до інформації, заснування археографічної комісії, повернення українських документів із російських та інших «чужих» архівів...

Нині архівна мережа України нараховує понад 700 установ. Найвідоміші з них — центральні архіви у Києві та Львові. Вони мають унікальну джерельну базу: метричні книги, в яких духовенство реєструвало церковні акти — хрещення, вінчання й поховання віруючих упродовж ХVII — початку ХХ ст., щорічні записи різних конфесій, а також державні документи суворої звітності Російської імперії (ревізькі казки) кінця ХVІІІ — середини ХІХ ст., сповідальні розписи, матеріали переписів населення ХІХ-ХХ ст., військові документи, списки власників будинків тощо.

Аналогічні документи, здебільшого кінця ХVІІІ — початку ХХ ст., зберігає й більшість державних архівів областей. Тільки уявіть: стелажні полиці Державного архіву Львівської області загалом видовжилися б на 34279 метрів! І все це — безцінні стародруки, краєзнавча, історична та науково-довідкова література, а також газети та журнали, що виходили на території Львівської області.

У Державному архіві м. Києва зібрані найцінніші документи з історії України, починаючи з XVII століття. Серед них — копії грамот та універсалів російських царів, польських королів, українських гетьманів, укази Сенату, циркуляри Київського, Подільського і Волинського генерал-губернаторів тощо. У фондах архіву — плани Києва та його районів від 1799 року. Зберігаються там і документи про відведення земельних ділянок під будівництво та проекти будинків, зокрема військового госпіталю (1807), Гостинного двору (1809-1811), Міського театру (1896), Київського політехнічного інституту (1897) та інших. Окремої уваги вартий Київський державний історичний архів, адже найдавніша його пам’ятка — Євангеліє, написане грецькою мовою на пергаменті ще у ХІІІ столітті…

Як бачите, насправді «рутина» архівіста — надзвичайно захоплююча. Де ще, як не в архівних установах, можна зазирнути в минуле «зсередини», побачити витоки людської історії? До речі, про пошук свого родинного коріння. Щороку архівісти отримують понад дві тисячі (!) запитів на відновлення свого генеалогічного дерева. Справа ця надзвичайно копітка, тож, аби пришвидшити процес, фахівці радять визначитися, кого із найдавніших предків ви пам’ятаєте. Якщо це був, скажімо, прадід зі Львівщини, слід одразу звертатися до Львівського державного історичного архіву. Там допоможуть знайти відомості про місце і дату народження родича, його батьків. Далі з цими даними потрібно звернутися до відповідного обласного архіву. Врахуйте й таке: архіви зберігають акти реєстрації новонароджених лише з 30-х років XIX століття. Доти реєстрацією займалася церква. Однак зауважте, що генеалогічні дослідження не безкоштовні. Вартість виконання такої роботи залежить від складності й часу, затраченого на пошуки. Іноді вона може сягати навіть тисячі гривень.

Однак якщо така сума для вас не підйомна, не впадайте у відчай. Розслідування можна почати й самотужки. Для цього в архівних установах створили усі необхідні умови — читальні зали, картотеки, електронний архів… До того ж, за словами голови Державної архівної служби Ольги Гінзбург, засекречених документів в українських архівах вже майже не залишилося. Нині відвідувачам доступні гори свідчень про економічний, політичний, культурний та соціальний розвиток із давніх-давен. Подумати тільки, скільки цікавих деталей відкривають родові альбоми й фронтові щоденники, історичні звіти, оригінали рукописів, листувань і сила-силенна інших документальних свідчень не однієї епохи! Тож не зволікайте, вирушайте до архіву і, якщо пощастить, у океані даних самостійно віднайдете сліди ваших «прапра», просунувшись ще на крок у глиб історії свого роду.

Ще кілька десятків років тому, на початку розбудови незалежної України, чи не кожен мріяв пройтися між полицями у пошуках нерозкритих фактів, надто у якійсь «забороненій» секції… Проте останнім часом ажіотаж спав, архівні установи знелюдніли і перебувають, як то кажуть, на межі — потерпають від недостатнього фінансування, нестачі кадрів і, що найгірше, ризикують утратити свої безцінні документи. Звичайно, таку байдужість можна виправдати нестачею державних коштів. Однак, зізнаймося, насправді її першопричини слід шукати й викорчовувати з… національної свідомості. Архівні скарби — це та частина спадку кожної країни, відніми яку — і зміліє національна пам’ять, а історія країни перетвориться на байку.