П’ятниця, 22 листопада 2013 року № 138 (19031)
http://www.silskivisti.kiev.ua/19031/print.php?n=20218

  • Слава і біль України

Чи вшанує Полтавщина своїх синів?

Людмила КУЧЕРЕНКО.

Торік історик, письменник, полум’яний патріот Роман Коваль повернув українському народові із забуття ім’я полтавця Михайла Гаврилка, скульптора і художника, автора першої шевченкіани, січового стрільця, начальника штабу Сірожупанної дивізії Армії УНР, повстанського отамана, якого у жовтні 1920 року червоноармійці спалили в топці потяга на станції Полтава. Відомий дослідник присвятив цій визначній особистості книжку — історичний нарис «Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею» та однойменний документальний фільм.

НАРОДИВСЯ 1882 року в селі Гаврилки (нині це Полтавський район). Навчався у Миргородській художньо-промисловій школі ім. М. В. Гоголя, краківській Академії мистецтв, удосконалював майстерність у Парижі.

Михайло Гаврилко не раз брав участь у конкурсах на найкращий пам’ятник Тарасу Шевченку, творив пам’ятники Кобзареві, які встановлювали у містах Західної України (на той час — Австро-Угорщина), виготовляв барельєфи, горельєфи, медальйони із зображенням поета. Погруддя Кобзаря його роботи до червня 1941 року прикрашало вестибюль Полтавського драмтеатру.

Михайло Омелянович займався і просвітництвом: завдяки йому та його друзям на Волині було відкрито понад 150 шкіл. Не міг художник сидіти в майстерні на землях Австро-Угорщини й тішитися донечкою-немовлям, коли Велика Україна захлиналася в крові од більшовицького терору. Він їде до Києва, а потім до рідної Полтави. Стає отаманом повстанського загону, який бореться проти червоних окупантів коло Диканьки та Божкового. Керівник Пресової квартири Українських січових стрільців Осип Назарук раніше, восени 1915 року, так характеризував Михайла Гаврилка: «Се одна з найориґінальніших постатей нашого стрілецтва загалом. З лиця, постави, рухів і голосу — уособлення сили й рішучості. На давнім Запорожжі він зробив би величну кар’єру. Михайло немов сотворений на ватажка на Диких Полях...».

Його творчий доробок зберігався у львівських музеях, але за вказівкою з Москви був спалений, а ім’я українського патріота радянська влада піддала анафемі та повному замовчуванню.

Сьогодні у Львові живуть онуки Михайла Омеляновича — відомі лікарі Орест, Ярослав та Любомир Абрагамовичі. Вони зініціювали встановлення пам’ятника своєму славному дідові у Болехові, автором якого став львівський скульптор, народний художник України Василь Ярич.

Водночас брати Абрагамовичі заповзялися встановити меморіальну дошку, присвячену Гаврилку, на фасаді старого корпусу Миргородського державного художньо-промислового коледжу імені М. В. Гоголя. Гроші на її виготовлення надав уродженець Миргородського району, а нині художник Львівської національної опери Віктор Курило. З барельєфа (теж роботи Василя Ярича) на нас дивиться вольове обличчя повстанського отамана, який скасував відомий афоризм про те, що музи мовчать, коли говорять гармати. Адже навіть на передовій Першої світової в години короткого перепочинку рядовий Гаврилко ліпив погруддя своїх бойових побратимів.

Небайдужі полтавці надіслали лист-клопотання на ім’я миргородського міського голови Сергія Соломахи та ректора Полтавського національного технічного університету імені Ю. Кондратюка Володимира Онищенка (коледж — його структурний підрозділ) про дозвіл на встановлення меморіальної дошки герою-земляку. Вони дуже сподіваються, що у березні наступного року, напередодні 200-річного ювілею Кобзаря (адже Михайло Гаврилко був автором першої мистецької шевченкіани), барельєф буде урочисто відкрито.

На жаль, досі залишається невирішеним питання про увічнення тут пам’яті ще одного славетного полтавця, уродженця села Демидівка Решетилівського району Юрія Горліса-Горського (справжнє прізвище — Городянин-Лісовський). Автор документального роману «Холодний Яр», культової книжки, якою захоплювалося не одне покоління українців, був учасником відчайдушного опору московсько-більшовицьким окупантам — Холодноярської республіки на Черкащині, яку повстанці тримали вільною від більшовиків аж до 1923 року! Іменем Юрія Горліса-Горського названо вулиці у Львові та Рівному, йому споруджено пам’ятник у Холодному Яру.

А от сільський голова полтавської Демидівки Василь Ярема та директор місцевої сільської школи Валентина Мирна (до речі, уродженка Львівщини) й чути не хочуть про вшанування пам’яті Юрія Горліса-Горського на його малій батьківщині, хоч є благодійник, готовий виділити кошти на спорудження пам’ятника. Торік вони фактично зірвали науково-практичну конференцію, присвячену герою, на яку до Демидівки завітали викладачі полтавських вишів, науковці, громадські активісти, донька письменника Лариса Лісовська-Янг…

Сумно. Але чому дивуватись? Адже навіть у Полтаві на двадцять другому році незалежності України мерія не дає дозволів на встановлення пам’ятника гетьману Івану Мазепі, на перейменування вулиць, які носять імена більшовицьких катів українського народу, на Героїв Крут, Симона Петлюри (уродженця обласного центру), того ж Михайла Гаврилка... Як на мене, допоки українці не почнуть гідно шанувати пам’ять своїх героїв, доти зловтішатимуться та не полишатимуть надію на відродження «великої імперії» путіни, гундяєви, медведєви, глаз’єви...