Архів
Четвер,
31 жовтня 2013 року

№ 128 (19021)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:ЛистопадНаша пошта

Наша пошта

Cторінку підготували Андрій МЕЛЬНИЧУК і Валентина ЮРЧИШИНА.

Версія для друку          До списку статтей
  • Рядки з листів

«Не будьмо рабами!»

Я вже розміняв дев’ятий десяток. На своєму довгому віку бачив усього: і хорошого, і поганого. Останнього, як правило, було значно більше. Пам'ятаю голод, холод, війну, окупацію, не один раз дивився в вічі смерті. А як важко доводилося трудитися задля відновлення народного господарства. Попри все ми відбудували понівечене ворогом. І не за п’ятдесят років, як казали зарубіжні «провидці», а значно раніше. Потім інтенсивно «нарощували м’язи» індустріалізації, аграрного виробництва, науки тощо. І в страшному сні ніхто не міг тоді подумати, що колись доживемо до такого життя. Звичайно, я вже не дочекаюся бодай якогось поліпшення «життєвих стандартів», як люблять казати високі чиновники. Але моє серце розривається від того, що й наше молоде покоління навряд чи діждеться чогось доброго. Схоже, нинішня влада не здатна створити нормальні умови життя своєму народу. Вона думає лише про себе і своїх ближніх, чим остаточно втратила довір’я переважної частини українців. І все ж у мене і моїх ровесників іще жевріє надія, що можна все-таки щось змінити, зрештою поміняти таку владу. А здійснити це вдасться, якщо всі ми, прості люди, об’єднаємося навколо опозиції й одностайно виступимо проти сучасної тиранії.

Михайло ДОРОШЕНКО,

учасник ВВВ, ветеран праці.

м. Київ.

 

Можу щодня продавати по 10 літрів молока, та через відсутність шляхів реалізації змушений цей продукт виливати. Донедавна годував ним двох кабанчиків, та коли один загинув, то відмовився це робити, бо ветлікар сказав, що забагато білків споживала тварина. У нашому селі корівок доглядають переважно люди пенсійного віку — молодь майже вся розбіглася по світах. Дуже дорого обходиться нам догляд за худібкою. А тут іще й із реалізацією продукції проблема. Далеко не кожен із пенсіонерів здатний возити молоко до Чорткова на базар (за 20 кілометрів), щоб спродати його. «Півторашку» (півторалітрову пластикову пляшку) можна збути за 5-7 гривень. Порахуймо, який прибуток вийде, якщо треба заплатити за автобус 12-15 гривень, а також за місце на базарі, тару. Вже не кажу про моральне «задоволення» (приниження). Самі бачите, як нелегко живеться нашому брату-селянину. І щось не видно того, хто подав би йому руку допомоги.

Л. М. ГОМЕНЮК.

Чортківський район

Тернопільської області.

 

Кажуть, що кожен шостий українець відмовляється лікуватися в лікарні, бо не має чим розрахуватися за те лікування. У таких випадках у більшості хворих залишається один вихід — поганяй до ями. Тим часом провладні трубадури не перестають славити медичну реформу, затіяну їхньою партією. Загальновідомо, що день у день життя пересічних українських громадян погіршується. Тоді як щоденно плодяться все нові й нові мільйонери. Останні люблять з’являтися на люди — молитися в церквах. Мабуть, сподіваються відмолити в Бога гріхи. Але за нещадний грабунок народу їм «світить» тільки пекло, й кипітимуть вони там в огненній смолі. Краще поділилися б своїми статками із бідними, то, може, хоч на один градус те пекельне кипіння опустилося б.

Анатолій МИНЕНКО.

Броварський район

Київської області.

 

Хай там що патякають про нашу сусідку Білорусь, але ми, прості земні люди, багато в чому по-доброму заздримо сябрам. Ось, приміром, взяти мою сім’ю. Живемо в так званій четвертій зоні. Почуваюсь недобре, інвалід, пересуватися без сторонньої допомоги не можу. Тут ще й чоловік захворів — став погано бачити. Аби зробити операцію, потрібно заплатити, як мінімум, сім тисяч гривень. А де їх узяти, якщо в нього пенсія ледь більша тисячі гривень, чималу дещицю яких «з’їдає» цукровий діабет. Є в мого чоловіка гроші на книжці, та хто їх нам віддасть. От сидимо й журимося — як бути. Жили б у Білорусі — такої проблеми не мали б. Там усі витрати на операції для пенсіонерів бере на себе держава. І на ліки вони мають значні знижки. Знаю про це, оскільки в Білорусі живе мій брат. Він упродовж року переніс дві операції і за жодну з них не заплатив ні копійки. Ось чому білоруські пенсіонери готові хоч повзком повзти до виборчої дільниці, аби тільки проголосувати за свого «бацьку».

Ганна ВЕРТАЙ.

Козелецький район

Чернігівської області.

 

Прочитав у газеті про підвищення тарифів на доставку періодичних видань і зовсім не здивувався. А чого ще можна було чекати від нашого уряду! Ну підвищить оті нещасні пенсії на пару гривень — ось і вся турбота про народ. А галасу буде на весь світ, мовляв, які вони турботливі й народолюбні. Ми ж прекрасно розуміємо, що багатьом виданням справді буде важкувато виживати, надто тим, які не схиляються у підлабузницькому поклоні перед владою. Ще впам’ятку «наїзди» кучмівських «опричників» на газету «Сільські вісті». Ну й що — знищили, як намагалися, нашу (бо таки нашу!) «Сільськовістяночку»? А дзуськи! Нічого, пережили те, переживемо якось із Божою допомогою і це. Та краще я менше хліба їстиму, а «Сільські вісті» все своє життя, що ще залишилося, передплачуватиму за будь-якої вартості, бо ця газета мені найрідніша. І закликаю всіх, кому не байдужа доля «Сільських вістей», не відмовлятися від цієї газети, передплачувати її, бо добре, правдиве слово, яке вона несе, іноді важливіше за шматок хліба насущного. Вірю: «Сільськовістяночка» жила, живе і буде жити!

Василь КУРОВСЬКИЙ.

Старокостянтинівський район

Хмельницької області.

 

З поетичної спадщини:

Жили під турком,

під поляком…

А під Москвою — й нині є.

І незалежність переляком

З колін піднятись не дає.

Все прикидаєм:

хто був ближче,

Від кого мали більший шмат?

І сидимо на попелищі

Зотлілих лозунгів і дат.

Та, врешті, геть

промови слізні

Довкола нашої ганьби.

Господарі бувають різні,

Але раби — лише раби.

Це — один із віршів мого батька Миколи Тарасовича Котляра, який народився далекого 1932-го, коли над нашою землею здійняв чорні крила Голодомор. Йому, на щастя, вдалося тоді вижити. Закінчив усього 4 класи Голубівської СШ. Окрім трьох років служби в армії, решту літ прожив у рідному селі Скаргівка, трудився задля сім’ї та загального блага. Цього року тато пішов за вічну межу, залишивши нам великий стос віршів, які писав усе життя. Наскрізна їхня лінія — не будьмо рабами! Вважаю, що це для нас чи не найголовніший клич.

В. М. КОТЛЯР.

Кремінський район

Луганської області.

 

Версія для друку          До списку статтей
  • Відгукнися, товаришу!

Шукаю друга юності

ШАНОВНА газето! Маю велику надію, що саме з твоєю допомогою мені вдасться розшукати друга своєї далекої юності Павла Максимовича Дендебері, уродженця Кобеляцького району Полтавської області. Військову службу він проходив у м.Чигирині. Ми листувалися. А потім, як це часто буває, через певні життєві обставини на тривалий час перестали спілкуватися. Обоє змінили попереднє місце проживання. Тож, дорогий друже, дуже прошу — відгукнися! Моя адреса: Кубрак (у дівоцтві Стеценко) Марія Іванівна, вул. Гагаріна, 84, м. Гребінка Полтавської обл., 37400. Тел. 05359 (код) 9-11-13 (дом.), 099-753-01-20 (моб.)

 

При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове