Сільські Вісті, Стаття

Вівторок, 15 вересня 2009 року ╧ 105 (18391)

http://www.silskivisti.kiev.ua/18391/print.php?n=3192

Позиція

╚Он глянь, ≈ у тім раї...╩

Національна святиня України ≈ на задвірках держави?

Володимир БІЛЕНКО

Я тільки хаточку в тім раї

Благав і досі ще благаю,

Щоб хоч умерти на Дніпрі,

Хоч на малесенькій горі.

Цю свою поезію 36-річний Тарас Шевченко створив далеко від України і Дніпра, на засланні у чужому для нього Оренбурзі, третій уже рік відбуваючи осоружну солдатчину. На таку кару прирік його сам государ-імператор Микола I ≈ за любов до України, до народу, за жадання соціального й національного визволення з-під імперського гніту. Через дев▓ять років ця мрія вилилася в практичні зусилля вимученого неволею поета: його особистий вибір припав на ділянку між Каневом і Пекарями. Реалізувати задумане завадили арешт і висилка в північну столицю. Однак Україна, енергетика Дніпра й мальовничих його берегів були такі потужні, що не відпускали Тарасового серця і підігрівали його мрію до кінця життя. Та не судилося. Повернувся Тарас Григорович в омріяні місця в домовині. Знайшов вічний прихисток на Чернечій горі під Каневом. Завдяки любові і пам▓яті народній, завдяки старанням української наукової і творчої інтелігенції, а від 20-х років минулого століття значною мірою і влади, та (за всіх часів) працелюбству і мужності місцевих ентузіастів Тарасова гора не тільки збережена і доглянута ≈ вона утвердилась у свідомості українського народу як найзначиміша національна святиня. ╚Сюди людські стежки навіки пролягли╩ ≈ такою поетичною формулою означив паломництво до Тараса видатний наш поет XX століття Максим Рильський.

За 148 років Тарасова гора зазнала всякого, бувало, що й хрест дерев▓яний на могилі перехнябився і повалився. До 1917 року то розгорався, то затухав, щоб спалахнути з новою силою, двобій із владою, серйозні тертя і зіткнення були, по суті, безперервними й потім, захопивши і наші дні. Головним чинником такої ╚співпраці╩ була ідеологічна цілеспрямованість, яка охоплювала національні, соціальні, зрештою, художньо-естетичні аспекти, що з тим чи іншим ухилом прочитувалися в творчості і громадянській постаті Шевченка.

ЗДАВАЛОСЬ би, у незалежній Україні мала настати гармонійність у почуваннях і діяннях влади та народу. Відкрито шляхи для безцензурного видання ╚Кобзаря╩, знято табу на свободу прочитання національних морально-етичних та естетичних аспектів українського генія, з▓явилася можливість для очищення шевченкознавства і самої постаті Кобзаря від ідеологічних нашарувань минулого, зокрема й у роботі шевченківських музеїв.

Залишається півтора року до 150-річчя від дня смерті Шевченка і на якихось два місяці довше ≈ до 150-річчя перепоховання його праху в Каневі, залишається чотири з половиною роки до 200-річчя від дня народження славетного сина України, її світоча і захисника.

І що ж ми маємо?

До Тарасової гори час від часу приїздять високі чиновники, роздають завдання і обіцянки, народжують проекти. Серед оприлюднених, окрім реставрації музею, ≈ зведення двох храмів: на схилі і біля підніжжя. У стадії активного ╚бродіння╩ ≈ демонтаж пам▓ятника на могилі (з нібито переміщенням його в ряд примузейних експонатів), а на самій могилі ≈ відновлення чавунного хреста (як на звичайному християнському цвинтарі), подібний якому стояв з 1884 до 1923 року. А навколо ≈ щоб абсолютна тиша (поминають мовчки, не галасуючи, не виголошуючи промов і т. п.). Сьогодні, правда, її порушує ще зграйка молоді, що супроводжує весільну пару, яка в урочистий день прибула вклонитися батькові незалежної України.

Музей обнесений дощатим зеленим парканом ≈ як будь-який будівельний об▓єкт. А за тим парканом уже шість років ╚чаклують╩ будівельники, ремонтники, реставратори. У 1934-1939 рр., коли будувався музей, знесиленим селянам доводилося каміння для споруди виносити від Дніпра, де розвантажувалися баржі, на вершину гори на плечах: щоб звести будову, знадобилося п▓ять років. Чиї плечі треба підставити сьогодні, щоб, володіючи сучасною технікою, нарешті завершити цей довгобуд, що став яскравою, видимою всій планеті ілюстрацією безсилля чи безволля влади в незалежній Україні?

Мені вдалося проникнути в саме приміщення. Корисну площу музею розширено майже вдвічі. Але втіхи від того мало. Ось перед очима лежить гора дощок ≈ ╚реставратори╩ з Черкас настелили було підлогу, тільки не встигли (темпи ж!) покласти паркет. Але дошки, виявилося, сирі, і паркетників випередив грибок, навіть у лаги уївся. Тож ≈ усе спочатку. Архітектор Василь Кричевський, проектуючи музей у 30-х рр. минулого століття, передбачив на стелі українські орнаменти. Сучасним ╚реставраторам╩ захотілося неба і хмар на ньому, що пливуть над відвідувачами. Ще нічого не намальовано, а натуральні хмари, не діждавшись екскурсантів, оплакують Тарасову долю, осипаючись дощем у відкриту небесам шахту незмонтованого ліфта та проливаючись рясними потоками з даху у прогалини між зовнішніми стінами і грунтом, оскільки ╚реставратори╩ ╚забули╩ зробити надійний захист. Вода збирається у ╚відстійниках╩ ≈ найнижчих по горизонталі приміщеннях. Щоправда, не глибоко ≈ десь із п▓яток сантиметрів: ніхто не потоне, але комунікаційні канали підмочені ≈ про агресивну дію води розповідати не доводиться.

Помовчу і про підмочену честь і совість стратегів з Києва і Черкас. Та й Президента України хтось із наближених зухвальців увів в оману ≈ на зустрічі в редакції 22 липня цього року Віктор Андрійович на мої тривожні сигнали заявив авторитетно (а газета надрукувала): музей на Тарасовій горі відчинить свої двері у День Незалежності. Описане вище я побачив на власні очі 5 вересня. А ще ж ≈ великий обсяг внутрішніх робіт (стеля, стіни, колони), які має виконати корпорація ╚Укрреставрація╩. І якщо художник стане оздоблювати, наприклад, колону у вестибюлі, то це суто індивідуальна творча робота митця ≈ бригади малярів тут не поставиш. Та й взагалі нас уже ж учило та вчило, у що виливаються авральні роботи ╚до дати╩, ╚до приїзду╩, ╚для освоєння коштів╩, виділених ніби на глум ледь не під Новорічну ніч. А тим часом літо згаяне: за три місяці роботи не просунулися ні на крок ≈ немає коштів.

Кліпати ж очима перед паломниками до Тараса, сьомий рік стоячи попід парканом, доводиться працівникам музею ≈ людям самовідданим і трудолюбним, а совісному й сумлінному генеральному директорові Мар▓яну Володимировичу Піняку ще треба гасати і по судах, відстоюючи перед бракоробами і недбальцями честь Тараса і фінансові інтереси держави.

Тож занепокоєні таким станом справ хранителі Шевченківського національного заповідника у м. Каневі та учасники урочистого відзначення 125-річчя з часу відкриття першого Шевченківського меморіалу на зібранні 14 серпня 2009 р. звернулися з відкритим листом до Президента, Прем▓єр-міністра і Голови Верховної Ради України, де зазначають:

╚Хранителі Святині вважають своїм обов▓язком попередити Вас і Україну про те, що якщо вже у серпні цього року корпорація ╚Укрреставрація╩, яка виконує роботи по реконструкції та реставрації будинку музею Т.Г.Шевченка, не приступить до завершення внутрішніх робіт в музеї і не виконає їх, як і планувалося, до кінця цього року, то музей не зможе відкритися навіть у ювілейному 2011 році, адже для створення нової експозиції потрібен час ≈ не менше року!

У зв▓язку з цим закликаємо Вас, шановні Вікторе Андрійовичу, Юліє Володимирівно, Володимире Михайловичу, зробити все для вирішення цієї всеукраїнської проблеми, щоб не було соромно перед цілим світом Україні зустрічати Шевченківський ювілей на Тарасовій горі в Каневі з музеєм у риштуванні. Адже нам цього не простять ні український народ, ні світова громадськість.

Якщо Українська держава не має коштів, то в такому разі просимо народних депутатів та урядовців пожертвувати свої власні кошти на цю високоблагородну і святу справу╩.

Проголосили хранителі це звернення і по радіо. Ну й що? ╚Пішла луна гаєм╩.

* * *

1883 РОКУ в Києві на чавуноливарному заводі на замовлення і кошти Василя Тарновського за проектом академіка архітектури В.І. Сичугова було відлито пам▓ятний хрест (заввишки понад шість метрів і вагою 3,8 тонни) на могилу Шевченка. Ажурного на вигляд, з українським орнаментом і барельєфом поета, його було встановлено у серпні 1884 р. на могильному кургані заввишки теж понад шість метрів і діаметром близько 25 метрів. Поруч була зведена хата доглядача із світлицею для відвідувачів.

1923 року більшовицька влада вчинила розправу над хрестом: на його місці було поставлено пам▓ятник ≈ чавунне погруддя поета роботи К. Терещенка на дерев▓яному постаменті з барельєфом Шевченка, знятим з хреста, та бічними барельєфами авторського виконання. Неоднозначну реакцію викликала новація: урочисте відкриття, масове торжество, а в багатьох ≈ смуток: вчинено святотатство. ╚Замість чудового простого хреста, що так пасував до наокружного ландшафту і далеко білів на фоні зелених дерев, ≈ чорний народний стовпець╩, ≈ записав у своєму ╚Щоденнику╩ академік Сергій Єфремов.

У складних умовах політичних репресій і тотальної наруги над національними почуттями народу народжувався новий пам▓ятник, який височіє над Тарасовою могилою й нині. Хоч би як його оцінювали, але за сім десятиліть він увійшов у свідомість і пам▓ять народу (і не тільки в Україні) як складова частка і бренд Тарасової гори та, власне, і Канева. Чи готовий наш люд ≈ морально, психологічно ≈ сприйняти чергове оновлення святої могили? А за такими темпами і якістю реставрації, які продемонстровані на прикладі приміщення музею, чи не зустрінемо ми 150-річчя перепоховання Шевченка в Каневі, а то й 200-річчя від дня його народження ╚розритою могилою╩ у прямому значенні цих слів?

Щодо храмів. Відродження надбрамної козацької церкви в урочищі Монастирок не викликає щонайменших сумнівів. Але чи потрібно споруджувати ще один храм на схилі Тарасової гори, на місці, повз яке сходами піднімаються люди до могили Тараса? Окрім фінансових, будівельних, екологічних і тисячі інших проблем, які неминуче виникнуть у процесі будівельних робіт, чи потрібно роздвоювати емоційну націленість паломників, які підуть на зустріч, на сповідь, на молитву до Тараса, де витає його дух, звідки випромінюється енергетичний заряд, який через душу переходить у єство людини? Хоч би якими добрими намірами керувалися ініціатори ідеї, але по дорозі до Тараса значну частку емоційного наростання в передчутті зустрічі зі Святинею церква перебере на себе, перетне потік почуттів і думок. Це такий момент, коли перш ніж відрізати, треба не сім, а сімсот разів відміряти. Тут без психологів, зокрема й фахівців з психології віруючих, не обійтись. Зважаючи ж на затяжну економічну кризу, подумаймо й про таке: чи є першочерговим спорудження ще однієї церкви, коли під загрозою навіть функціонування музею? Тут уже й сам Тарас може озватися:

А той, щедрий

та розкошний,

Все храми мурує;

Та отєчество так любить,

Так за ним бідкує,

Так із його, сердешного,

Кров, як воду, точить!

А братія мовчить собі,

Витріщивши очі!

Як ягнята: ╚Нехай, каже,

Може, так і треба╩.

Так і треба! Бо немає

Господа на небі!

* * *

У ЛИСТІ до А. Толстої, датованому 22 квітня 1856 року (день 18-річчя викупу Тараса з кріпацтва, хоч Кобзар про це і не згадує), Шевченко писав: ╚...я чекав з Оренбурга пошти, яка мала привезти мені прощення у зв▓язку з височайшим маніфестом, обнародуваним на відзнаку сходження на престол государя імператора. Виявилося що ж? Що я не був представлений до цієї височайшої милості, що я викреслений із реєстра мучеників, що я забутий...

О, спасіть мене, бо ще один рік ≈ і я загину!╩ (Підкреслення мої. ≈ В.Б.).

Голос, як свого часу Тараса-кріпака, так і Тараса-мученика, з ╚тієї незамкненої тюрми╩ дійшов до сердець. Коли я ≈ під враженням почутого і побаченого в Каневі і навколо нього ≈ стояв біля Шевченкової могили, мені здалося, що й сьогодні наш Великий Кобзар ≈ символ, совість і оборонець нації ≈ так само зболено волає уже до нас, його нащадків:

╚О, спасіть мене, бо ще один рік ≈ і я загину!╩

Тож я звертаюся до кожного українця (і не лише з тих, хто належить до українського етносу) як громадянина Держави Україна: спасімо Шевченка! Без нього згинемо ми.

При нагоді наші державні очільники не забувають згадати про свободу слова і преси. Це так. Принаймні ми, журналісти ╚Сільських вістей╩, пишемо те, що думаємо. А хто дослухається до цього слова?

Тому я звертаюся особисто до Президента України. Шановний Вікторе Андрійовичу! Хто знає, коли Україна ще матиме такого національно цілеспрямованого Президента, як Ви. Ви буваєте на Тарасовій горі, щороку проходите символічним шляхом Кобзаря з центра Канева до Чернечої гори. Але минулої суботи, під враженням побаченого і почутого мені раптом згадалося Ваше минулорічне сходження на Говерлу. Разом з ╚губернаторами╩ всіх областей. І встановлення там пам▓ятного монумента. Урочисто, красиво, символічно. А через десять днів страшна стихія накрила Карпати і прилеглі зусібіч території. І піднявшись тоді на вертольоті, Ви побачили й іншу стихію ≈ винищення лісів людьми (а швидше нелюдами), що володіли нелегальними пилорамами. Пам▓ятається Ваш гнів. Тож у Каневі кажуть: хай би Президент пройшов тим останнім шляхом Тараса, яким несли домовину з прахом поета від собору до місця поховання, ≈ побачив би, як можна занедбати місто. А потім останніми стежками ще живого (влітку 1859 р.) Кобзаря: на Правобережжі та в Прохорівці, де арештували Шевченка... Вікторе Андрійовичу, Ви побачили б таку ж загребущість, лише адаптовану до місцевих особливостей, яку бачили з вертольота в Карпатах. Запросіть, щоб ╚губернатор╩ області особисто пояснив, як так сталося, що після президентських указів, у т. ч. і щодо трансформації Канівського природного заповідника в біосферний, за відсотком природоохоронних територій серед регіонів України Черкащина посідає одне з останніх місць. Хай би показав Вам у натурі точні параметри передбаченого Вашими указами Канівського біосферного заповідника. Обов▓язково в супроводі і з фаховими коментарями директора заповідника, авторитетного вченого, головного редактора журналу ╚Заповідна справа в Україні╩ Миколи Гавриловича Чорного. Інформація буде невтішна. І не тільки тому, що Ви дізнаєтеся, скільки черевиків треба стоптати, щоб ╚народити╩ біосферний заповідник. І не по заповідних землях (те для вченого звичне), а по кабінетах чиновників і чиновничків, починаючи з сільських рад і аж до найголовнішого кабінету області, скільки принижень треба зазнати, збираючи сотні підписів і близько сотні печатей. Цілком імовірно, що в поміч Вам довелося б підключати і Генеральну прокуратуру: хай би перевірила, як і хто ╚виконує╩ Ваші укази. У винагороду, як утіху для душі і серця, у такій подорожі перед Вашими очима відкриються чудові краєвиди, біологічні й геологічні дива, які негайно треба брати (як і передбачено указами) під охорону держави. Хіба й не диво, наприклад, гористі пласти, які демонструють наяву ті шари земної кори, які залягли ≈ у часовому вимірі ≈ на глибині 60 мільйонів років. А повернувшись на Тарасову гору, згадайте для себе: перед від▓їздом із Канева перших сміливців на ще тільки замислюваний Майдан-2004 вони прийшли на Тарасову гору, стали навколішки перед пам▓ятником і, проказуючи молитву за Вас, благали в Шевченка, щоб своїм Словом і Духом допоміг людям вистояти, а Вам ≈ перемогти. Тепер у їхніх очах ≈ німе запитання: де Ющенко-2004, де обіцяне і леліяне у ті благословенні і величні дні?

Я розумію, що Ви не виконроб на Тарасовій горі. Ви ≈ стратег, архітектор і виконроб України, вимріяної і виболеної на всеукраїнському Майдані-2004. А духовна наша столиця ≈ у Каневі, а гора Тараса ≈ найвища не тільки в Україні, а й у світі. Бо ж наша національна Святиня.

Я звертаюся особисто до Прем▓єр-міністра України. Шановна Юліє Володимирівно! Мабуть, журналісти ще давно, пишучи казенні звіти про відвідини офіційними особами пам▓ятних місць, пов▓язаних з іменами видатних, зокрема й Шевченка, ввели в обіг шлакобетонну формулу: ╚віддали данину шани╩. Великий Кобзар данини не потребує. Він своїм словом, своєю сутністю як істинно Великий Українець вимагає служити Україні ділом, самим життям своїм, продовжуючи його ╚лінію╩ ≈ і цим він безсмертний. Ми всі перед ним боржники. Моральні, духовні і... фінансові. Але Тарас Григорович ≈ за належного до нього і його пам▓яті, як те годиться робити вдячним нащадкам, ставленні може дуже суттєво поповнювати державну казну. Тут можна і потрібно створити туристичний центр України. Але ж маємо спочатку вкласти хоч дещицю ≈ на той же музей, на ремонт і опорядження під▓їздів до Канева зусібіч, на ремонт вулиць і т.д. Як не дивно (а якщо називати речі своїми іменами, то прямо ганебно), але в Каневі ніде розташувати іноземну групу кількістю, скажімо, 40 чоловік. Якби Ви раптом забажали зробити виїзне засідання Кабміну з ночівлею, Вам довелося б звертатися до директора тамтешнього природного заповідника, аби надав дозвіл поселити в кімнатах (по 4 ліжка) гуртожитку для студентів, які тут проходять практику.

Думається, що у всіх добрих намірах і діях щодо Канева Ви знайдете щиру підтримку міської влади, адже там контрольний пакет ≈ у БЮТ, а може, з деким і розпрощаєтеся назавжди.

А ретельне вивчення проблем, що заважають створенню біосферного заповідника, передбаченого в указах Президента, відкрило б Вам вражаючий зміст понять ╚дерибан землі, лісових угідь╩, ╚корупційність чиновників╩, ╚порушення земельного законодавства╩ і т.д., і т. ін. Ви дізналися б, хто на придніпровських угіддях повторив ╚подвиг Матросова╩ (в перекладі на нинішні українські реалії ≈ Бакая). І, напевне, усім урядовцям моторошно стало б, якби раптом з-понад півторасторічної глибини почули голос Тараса:

Даєш ти, Господи єдиний,

Сади панам в твоїм раю,

Даєш високії палати,

Пани ж неситії, пузаті,

На рай твій, Господи,

плюють

і нам дивитись не дають

З убогої малої хати.

Я звертаюся до Голови Верховної Ради України. Шановний Володимире Михайловичу! Коли Ви бачите, як мулько сидіти чималій кількості депутатів у сесійній залі ≈ перемістіть усіх хоч на один пленарний день до Канева. Хай походять між людьми, а потім ≈ по сходах, ╚нозями╩ на Тарасову гору, послухають ╚Заповіт╩. А ╚засідання╩ (беру слово в лапки, бо ж доведеться стояти) ≈ у приміщенні музею. Без доповідей і промов. Попросіть тільки, щоб замість звичних гасел, що їх виготовляють блокувальники трибуни і президії у Києві, тут на всіх стінах помістили один текст:

╚До 150 роковин смерті і перепоховання Т.Шевченка залишилося 1,5 року, до 200-річчя від дня його народження ≈ 4,5 року. Амінь╩.

А потім, мовби забувши, що це ж не сесійна зала в Києві, скажіть, як і належить після хвилини мовчання: ╚Прошу сідати╩.

А Вікторові Януковичу (для М. Азарова, О. Єфремова та іже з ними) і Петру Симоненку (для Л. Грача й іже з ним) ще й маленьку пам▓ятку, з опублікованої 1860 року у Петербурзі статті російського публіциста О.Плещеєва після виходу на початку того ж року ╚Кобзаря╩ Т.Шевченка: ╚Тепер ви на кожному кроці зустрінете у нас (тобто в Петербурзі. ≈ В. Б.) людей, що захоплюються п. Шевченком, вивчають навіть малоросійську мову (підкреслення моє. ≈ В. Б.) для того, щоб прочитати його вірші╩. Може, пройме Ваші душі й торкнеться совісті голос зі столиці Російської імперії середини ХІХ століття?

А втім, Верховній Раді украй необхідно прийняти Закон про особливий статус Канева в Українській державі та спеціальний Закон про Канівський біосферний заповідник з визначенням його параметрів. І це зробити невідкладно, поки є що огороджувати й оберігати.

Я звертаюся до вчених, письменників, художників, громадських діячів, меценатів: спасімо Шевченка!

Я глибоко переконаний, що в Україні має бути (і то негайно!) сформований громадський Комітет порятунку Канева (включаючи Тарасову гору, Дніпро, усе довкілля униз і вгору по течії і власне Канів як місто, якому на роду написано стати духовною столицею українства світу). Я звертаюся до старійшини академічної еліти Петра Тимофійовича Тронька. Ви за радянської доби як істинний патріот-державник дуже багато зробили для зміцнення позицій Тараса Шевченка в українському суспільстві і збереження національної святині ≈ станьте в оборону Тараса і Канева й сьогодні. Я звертаюся до поета і громадського діяча Бориса Олійника. Ви мужньо стали супроти наступу промислових монстрів на Дніпро, на Тарасову гору, Вас і сьогодні ≈ за творчу і громадянську позицію ≈ називають у Каневі совістю нації, Ви почесний громадянин цього славного своєю історією міста. Не маю ані найменшого сумніву, що й Ви станете одним із чільників Комітету спасіння Тараса. Не обійтися в цій справі і без мудрого та мужнього слова академіка Івана Дзюби, який явив Україні і світові найповніше і найоб▓єктивніше дослідження постаті Шевченка в контексті епохи і європейської цивілізації. Не дилетантам же і верхоглядам вирішувати, що має перейти у віки. Правда ж, шановний Іване Михайловичу? Я звертаюся до Президента Академії мистецтв Андрія Чебикіна: хіба можете лишатися осторонь, коли йдеться про святиню першого українського академіка-гравера хай і Петербурзької Академії художеств? Коли йдеться про долю творіння видатного українського митця Василя Кричевського: чи воно буде збережене і зміцнене, чи спотворене або й знищене ≈ адже воно передане ╚на відкуп╩ черкаському чиновництву. Скличте архітекторів, художників, скульпторів у коробку музею ≈ хай скажуть разом з Вами своє професійне і громадянське слово, зокрема про майбутні вітражі, оздоби стелі. І ≈ глибоко переконаний ≈ Ви теж станете членом Комітету. Серед можливих ╚комітетчиків╩ канівці бачать і Юрія Щербака ≈ письменника, еколога і авторитетного дипломата: згадайте, шановний Юрію Миколайовичу, Вашу позицію і публіцистику в гарячі дні Чорнобильської катастрофи ≈ сьогодні лихо в дещо видозміненій формі насувається на Канів; подивіться, в якому стані ліси, заплави, водойми, острови ≈ десятки тисяч гектарів мають бути вихоплені із загребущих пазурів скоробагатьків і стати повноцінним біосферним заповідником з усіма міжнародними гарантіями за стандартами й під егідою ЮНЕСКО.

Зрештою, віриться, що охочих подбати про святиню знайдеться чимало. Адже це має бути самоініціативна і самоврядна громадська інституція авторитетних у суспільстві людей, яка б репрезентувала не президента чи прем▓єр-міністра або ще когось із владців, але як голос совісті народу, як позиція української інтелігенції мала би бути обов▓язково почутою і Президентом, і урядом, і місцевими владами. Первинною базою для створення Комітету могла б стати редакція ╚Сільських вістей╩ або й безпосередньо обидва канівські заповідники ≈ меморіальний і природничий. Віриться, що совісні й відповідальні добровольці озвуться.

А чому б не струснутись українським екс-прем▓єрам і екс-міністрам? Ви ж, панове, пре-красно знаєте, як по-державницьки витрачаються чи, навпаки, всупереч інтересам держави, вимиваються та відмиваються бюджетні й позабюджетні кошти, уберігаються або розграбовуються заповідні угіддя: зміцніть свої громадянські позиції, а хто з грішком ≈ реабілітуйтеся в очах громадськості ≈ приїдьте до Канева, допоможіть хоч радою-порадою.

Я звертаюся до глави Союзу промисловців і підприємців Анатолія Кінаха. Привезіть до Канева ╚діловий світ і фінансовий цвіт України╩. Не для того, щоби з Тарасової гори роздивитися, де ще не загороджений Дніпро і не вихоплена в держави заповідна шматина Придніпров▓я. Тут і без Ваших посилів прокручують свої корисливі оборудки Ваші колеги-мастаки. Подивіться зі своїми підприємцями і побратимами, як стати Каневу туристичною Меккою: тут багато чим унікальні історія, природа, культура. Своїми пізнавальними запасами і цілющими властивостями, духовною і Божою енергетикою вони спроможні забезпечити такі прибутки, про які зарубіжним підприємцям лишається тільки мріяти. Але ж потрібні під▓їзди до міста, потрібна туристична інфраструктура, а не оті грибозаводи і найбільші в Європі курятники, які своєю специфічною ╚енергетикою╩ тільки відлякують туристів (не видавати ж усім індивідуальні протигази як суто українську ╚екзотику╩).

Врешті-решт Україна в особі вищих органів влади за підтримки громадськості має подбати і про адміністративний статус Канева. Адже ясно як Божий день, що обласні влади не спроможні впоратися з тими проблемами, які зав▓язли у Каневі і навколо нього. Має бути пряме підпорядкування міста центральним органам і відповідно ≈ бюджетне забезпечення.

Зрештою, Канів як наша найзначиміша національна святиня і Богом створений заповідник потребує допомоги всіх в Україні й поза Україною сущих. Дослухаймося серцем волаючого з пустелі байдужості і безгосподарності голосу Тараса:

╚О, спасіть мене,

бо ще один рік ≈

і я загину!╩

Ні, Тарас не загине!

А Україна може вкрити себе

ганьбою...

Спасімо честь України!